Серіал як культурне і субкультурне явище

Багатосерійний телевізійний художній фільм дуже рідко набуває культового статусу і стає скільки-небудь значимим культурним явищем. Не кожен серіал, що має глядацький успіх, є чимось більшим, ніж просто якісний продукт масової культури. Прикладів тому безліч. Погодьтеся, навряд чи можна назвати культурними подіями американські серіали «Санта-Барбара» і «Даллас», російський багатосерійний фільм «Моя прекрасна няня» або український серіал «Роксолана». Проте в історії телевізійних серіалів є прецеденти, коли деякі з них ставали культовими або ж мали для цього всі передумови.

У 1990 році відомий американський режисер-експериментатор Девід Лінч, що тяжіє до авторського кіно і в рівній мірі пишається як своїми нагородами, так і своєю «незбагненністю», представив на суд телеглядачів перший сезон серіалу «Твін Пікс» (Twin Peaks). За сюжетом, у такому собі вигаданому містечку в північно-східній частині штату Вашингтон сталося загадкове вбивство школярки Лори Палмер. Розслідує справу агент ФБР Дейл Купер, який раніше вже мав справу з аналогічними злочинами. В ході розслідування з’ясовується, що дівчина вела досить вільний, якщо не сказати розпусний спосіб життя: секс, алкоголь, наркотики тощо. Добропорядні громадяни цього просто не помічали. До того ж саме містечко таїть у собі безліч таємниць і загадок, переважно родинних. Перший сезон фільму, знятого за всіма правилами серіального кіномистецтва і обплетеного любовними й детективними багатокутниками, викликав бурхливе захоплення у домогосподарок і був погано прийнятий палкими шанувальниками Лінча. Його навіть звинуватили в тяжінні до комерційного кінематографу. Але в другому сезоні фільму став зрозумілим істинний задум Лінча та сценариста Майкла Фроста: майстерно використовуючи всі існуючі серіальні штампи і перемішавши детектив із «чорною» комедією, містику — з мелодрамою, а трилер — із сюрреалізмом, творці у фінальній, 30-й серії відверто познущалися з домогосподинь. В результаті — падіння рейтингів фільму, дзвінки і листи протесту на телебачення, цілковитий захват «просунутої» публіки. За Лінчем остаточно закріпився статус культового режисера, а серіал «Твін Пікс» став культурним надбанням епохи, котрий, як схильні думати його фанати, замалим не змінив світ. У Америці навіть виник рух під назвою Цивільна опозиція скасуванню «Твін Пікс», активісти якого домоглися, щоб серіал показали до кінця, адже через протести домогосподарок його хотіли перервати, не завершивши. Показ «Твін Пікс» у нас у 1993 році викликав у співвітчизників аналогічну реакцію (хіба що глядачі не дзвонили з обуренням на російське центральне телебачення і не виникло опозиційного руху, а в Україні україномовна версія взагалі демонструвалася в ефірі «1+1» після 23.00, так би мовити, лише для запеклих фанатів). Ті глядачі (переважно жінки), котрі здебільшого стежили за розвитком стосунків героїв і героїнь, прагнули не звертати уваги на вкраплення містики, а сюрреалістичні події в Червоній кімнаті, а також Білому та Чорному вігвамах списували на пророчі сни персонажів. Зате молодь, котра зрозуміла конспірологію Лінча, створювала фан-клуби «Твін Пікс», збираючи про акторів і режисера відомості в пресі через відсутність у нас у ті часи інтернету. Музичні теми Анджело Бадаламенті також отримали окреме життя, поповнивши класику психоделічної музики. Можна без перебільшення сказати, що сьогоднішні фанати серіалу «House M. D.» — це прихильники «Твін Пікс», що подорослішали на п’ятнадцять років.

^{Містична Червона кімната із серіалу «Твін Пікс».}

У 1960-х роках серіал «Сімейка Адамсів» (The Addams Family) був своєрідною хуліганською версією «родинного» різновиду популярних ситуаційних комедій — ситкомів (sitcom). Чорнобіла історія про сімейку виродків з потойбічного світу, знехтувана порядними глядачами, перекочувала в нішу субкультури і благополучно пішла в забуття до початку 1990-х років, коли виникла необхідність реанімувати страшну сімейку. Один по одному виходили повнометражні фільми, а скоро з’явився і серіал «Нова сімейка Адамсів», що став, по суті, ремейком класичних епізодів і проіснував два сезони. Серед наших співвітчизників прихильників цього специфічного нішевого продукту мало. Їх слід шукати серед представників нової для нас субкультури — готів. Готична субкультура, що зародилася на хвилі пост-панку, різношерста й неоднорідна. Зовнішність членів сімейки Адамсів нагадує «прикид» готів, а «чорні» похмурі жарти героїв зрозумілі винятково представникам цієї субкультури. Проте обидві версії «Сімейки Адамсів» зняті за всіма правилами та законами серіального мистецтва.

^{Герої серіалу «Сімейка Адамсів» (1964)}

Усі шість сезонів серіалу «Секс і мі сто» (Sex and the City) пройшли в Америці, Західній Європі, Україні й Росії з величезним успіхом в період з 1998 по 2004 рік. Щоправда, цей серіальний продукт також вельми специфічний і не призначений для широкої аудиторії. Слід почати з того, що «Секс і місто» — історія, яка спочатку знімалася для демонстрації лише в кабельній мережі. Вітчизняні телеканали пускають серіал в ефір зазвичай після півночі. Причина такого обмеженого доступу не лише в тому, що в назві присутнє слово «секс», — сюжет сповна відповідає назві. Кожен 30-хвилинний епізод розповідає про інтимні пригоди чотирьох панн бальзаківського віку, різних за характером і темпераментом, але об’єднаних дещо вільними, прогресивними поглядами на життя, в тому числі інтимне. Як показав час, кабельні мережі, закодовані канали і пізні години показу не завадили серіалу отримати культовий статус — переважно серед жінок того ж таки віку, що й героїні фільму, і з тими ж поглядами на життя. Показово, що «Секс і місто» не засуджували феміністки. Навпаки, історії про успішних жінок, які в особистому житті надають перевагу чоловічому підходу до справи, відтісняючи, таким чином, чоловіків-шовіністів на задній план і надаючи їм по життю другорядні ролі, були сприйняті активістками руху за жіноче рівноправ’я «на ура». І не менш показово те, що серед шанувальниць «House M. D.» дуже багато прихильниць серіалу «Секс і місто». Цей серіал не мав аналогів і став класичним прикладом екранізованої жіночої емансипації, а спроби російських продюсерів адаптувати його ідею в серіалах власного виробництва «Бальзаківський вік, або Всі мужики сво…» (Бальзаковский возраст, или Все мужики сво…) та «Парубки» (Холостяки) виявилися невдалими.

^{Героїні серіалу «Секс і місто»}

^{Актриса Неллі Уварова в образі Каті Пушкарьової, головної героїні серіалу «Не у вроді щастя»}

Восени 2005 року серіал «Не у вроді щастя» (Не родись красивой), що вийшов майже водночас у Росії й Україні та знімався конвеєрним методом «один день — одна серія», несподівано вирізнився з решти телевізійного «мила». При цьому російська прем’єра відбулася не на федеральному каналі, а в ефірі нового нішевого каналу СТС. Причина не лише у вдалій адаптації колумбійської теленовели «Поганенька Бетті» до знайомих нам пострадянських реалій. І не лише в тому, що до справи взявся відомий продюсер Олександр Роднянський. Вперше, і поки що востаннє, події цього, на перший погляд, рядового 200-серійного мелодраматичного фільму з комедійним ухилом обговорювалися не лише домогосподинями по телефону чи секретарками в офісах. До перегляду залучилися, здолавши снобізм, представники творчої інтелігенції, котрі до пришестя негарної Каті Пушкарьової вважали себе вищими за цей «мильний» примітив. Вже після чотирьох десятків серій до перегляду і подальшого обговорення залучилися найширші верстви населення України, Росії, Білорусі. Використавши, як і творці «House M. D.», досвід попередників, творці серіалу «Не у вроді щастя» настільки скрупульозно й відповідально підійшли до створення образів навіть епізодичних героїв і до підбору акторів, що практично весь акторський склад серіалу почали впізнавати. А виконавиця ролі Каті Пушкарьової, відома до того моменту лише вузькому колу московських театралів Неллі Уварова, стала на деякий час «головною актрисою» Росії і навіть намагалася на хвилі успіху вести телевізійні шоу в Україні. Ні до, ні після з часів «Сімнадцяти миттєвостей весни» і «ЗнаТоКів» головна пісня телефільму, яку виконала російська співачка Юлія Савичева, зігравши в серіалі також невеличку роль самої себе, не ставала стовідсотковим хітом. Проте другого сезону пригод Каті Пушкарьової творці досі не обіцяють.

^{Герої серіалу «Декстер», знятого за мотивами роману Дж. Ліндсея. У центрі — актор Майкл Холл в образі Декстера Моргана}

Починаючи з 2006 року на власну нішу серед лідерів субкультурного серіального продукту претендує «Декстер» (Dexter). Це явне «кіно не для всіх» про серійного вбивцю, що проживає в Маямі, працює експертом у поліції і очищує світ від інших серійних вбивць, уже витримало чотири сезони по 12 серій. У Росії та Україні з’явилося навіть декілька фан-клубів, об’єднаних спеціальним фан-сайтом. Цей фільм, що має чіткі вікові й часові обмеження для показу, в Росії йшов на адаптованому каналі «Fox Crime», а в Україні його ще не ризикнув показати ніхто, хоча реклама серіалу вже з’явилася на одному з вітчизняних каналів.

Поки невідомо, як довго зможе утримувати планку команда Девіда Шора і чи стане шостий сезон «House M. D.» початком кінця. Але ясно одне: навіть якщо б серіал «Доктор Хаус» обмежився двома-трьома сезонами, він усе одно став би подією, найкращим серіалом початку століття, впливав би на уми й мав велике культурне значення. Оскільки самі «батьки» проекту називають його шоу, на чому вже не раз наголошувалося, він, як і всяке шоу, повинен тривати.