Американські медичні серіали

Одна з наскрізних тем «Доктора Хауса» — боротьба Грегорі Хауса за право дивитися телевізор де завгодно, коли йому заманеться, і частенько — не у вільний від роботи час, а замість неї. У завідувача діагностичним відділенням лікарні Принстон-Плейнсборо є портативний чорно-білий телевізор із висувною антеною, який займає весь його час. Якщо, звісно, Хаус не відривається на гру на гітарі, метання в мішень дротиків (дартс), розваги з баскетбольним м’ячем або дитячими автомобільчиками.

Коли головний лікар лікарні Ліза Кадді хоче покарати Хауса або чогось домогтися від нього, вона обмежує йому доступ до телевізора. Відрізавши телебачення в кабінеті Хауса, Ліза таким чином ризикує знайти його у відділенні для коматозних хворих, де він із захватом віддається улюбленому заняттю, оскільки в цьому відділенні телебачення вимикати заборонено. Доктор Хаус часто влаштовується перед телевізором також у приймальному покої, заважаючи працювати всьому персоналу лікарні.

^{Доктор Хаус дивиться телевізор у палаті коматозного хворого (кадр із серіалу).}

Де б Хаус не дивився телевізор, той повсякчас налаштований на один і той самий канал, по якому транслюють певний нескінченний медичний серіал. На якому ж серіалі «сидить» доктор Хаус, і що хотіли сказати цією деталлю творці фільму?

Девід Шор і його команда прямо натякають глядачам на першоджерела своєї історії, водночас даючи зрозуміти, що вони — новатори, котрі поважають існуючі традиції. Адже медичне «мило», від якого не може відірватися Грегорі Хаус, — традиційне, звичне і тому нудне. Не маючи нічого спільного з реальними проблемами лікарні Принстон-Плейнсборо, в якій розгортається основна дія «House M. D.», вигаданий світ телевізійної лікарні відволікає самого Хауса від його власних проблем. Показово, що серіал, який він дивиться, не дратує хіба його одного: інші лікарі Принстон-Плейнсборо терпіти не можуть медичних серіалів.

Проте своєму чималому успіху серіал «House M. D.» багато в чому завдячує саме тому, що американські телеглядачі полюбляють медичні серіали, які справжні, нетелевізійні лікарі оцінюють здебільшого скептично. Пересічні американці взагалі уважно і, якщо можна так висловитися, хворобливо ставляться до власного здоров’я. Найгірше, що може статися в житті запрограмованого на життєвий успіх середньостатистичного працелюбного громадянина США, — втрата працездатності, тимчасова або, не дай Боже, довічна. Тому вони стежать за своїм здоров’ям і залюбки консультуються у лікаря з будь-якого, навіть найбезглуздішого приводу.

Такі епізоди присутні майже в кожній серії «House M. D.», і вони завжди найсмішніші — як Грегорі Хаус, так і його творці відверто висміюють манію американців лікуватися чим завгодно від чого завгодно.

Хаус: Пронос із кров’ю, гази… Ви робили клізму стероїдами. Я вражений!

Пацієнт: Коли щогодини бігаєш до туалету — це одне. Та коли у мене на колінах діти сидять… Пропишіть мені месолазин. Можливо, він допоможе.

Хаус: Немає. Я випишу вам… дещо. Коштує дешево, що добре, оскільки страховка цього не покриє.

Пацієнт (читаючи рецепт): Що це? Са-га-рит?

Хаус: Сигарети. По одній щодня. Дослідження показали, що сигаретний дим чудово впорається із запаленням внутрішніх органів. Плюс із сигаретою в роті ви матимете ще крутіший вигляд.

Пацієнт: Ви знущаєтеся?

Хаус: Щодо крутості — так. Все інше — правда.

Пацієнт: Хіба нікотин не небезпечний?

Хаус: Більшість ліків, які я виписую, небезпечні. Єдина відмінність у тому, що сигарети абсолютно законні.

Але ще більше, ніж лікуватися, американці люблять дивитися, як лікуються інші. Враховуючи трепетне ставлення населення США до медицини і медичних установ, немає нічого дивного в тому, що перші медичні серіали з’явилися в середині 1950-х років саме в Америці. Тоді були встановлені основні закони жанру: дія відбувається в лікарні, головний герой — привабливий лікар, кожна серія присвячена історії хвороби одного пацієнта. Такі серіальні формати у професійній термінології називаються «вертикальними».

Вертикальний серіал — це багатосерійний телевізійний фільм, у якому діє герой або група постійних героїв, а кожна серія — завершена історія, окремий драматичний твір. Коли Володимир Висоцький у пісні «Жертва телебачення» говорить: «Фильм, часть седьмая, — тут можно поесть, я не видал предыдущие шесть», він пояснює формулу популярності саме вертикальних серіалів. Вертикальний формат зручний тим, що сюжетно серії не зв’язані, і можна включатися в перегляд із будь-якої серії, не боячись втратити основну лінію оповіді. Приклад такого серіалу в СРСР — «Слідство ведуть ЗнаТоКи».

Спочатку американські продюсери вважали, що такі серіали мають бути не лише захопливими, але й пізнавальними. Так, наприклад, доктор Конрад Стайнер із популярного свого часу серіалу «Медик» (1954–1956) наприкінці кожної серії звертався з напутнім словом до глядачів і коротко розповідав про сучасні методи лікування якої-небудь хвороби. У 1960-і роки пізнавальність відійшла на задній план — стало зрозуміло, що глядачам подобаються молоді й гарненькі лікарі. Вловивши тенденцію, телеканали NBC і ABC водночас запустили схожі за концепцією серіали, де головними героями були лікарі-красені. Втім, невелика відмінність між ними все ж була: серіал «Доктор Кайлдер» (1961–1969) був орієнтований на дівчаток-підлітків, тоді як герой серіалу «Бен Кейсі» (1961–1969) претендував на посилену увагу з боку домогосподинь. Обидва проекти мали великий успіх, а актори, що виконали головні ролі, стали секс-символами свого покоління.

Проте медичним «милом усіх часів та народів» слід визнати серіал «Центральна лікарня» (General Hospital), прем’єра якого відбулася 1 квітня 1963 року. Відтоді минуло вже майже п’ятдесят років, а серіал далі виходить в ефір. За цей час знято більше 11 500 серій, склад знімальної групи чимало разів мінявся, половини акторів першого складу вже немає серед живих, а актриса, яка в середині 1980-х років грала маленьку дівчинку, в 2005 році повернулася у серіал уже в ролі дорослої жінки.

Враховуючи, що «House M. D.» стартував 2004 року, можна зрозуміти, що саме «Центральну лікарню» захоплено дивиться Грегорі Хаус. У кількох епізодах першого сезону він навіть тікає від своїх пацієнтів, аби не проґавити чергової серії. Втім, лікування як таке грає в цьому й більшості таких серіалів незначну роль. Герої здебільшого не так лікують, як улаштовують своє особисте життя. Тому головна лінія таких історій — все ж таки мелодраматична. Радянські глядачі так і не оцінили основного спрямування комедії Сидні Поллака «Тутсі» (Tootsie). Ми просто нічого не знали про традиції американського медичного «мила», якому на момент виходу фільму в американський прокат (1982) уже налічувалося заледве не три десятки років.

^{Кадр із серіалу «Центральна лікарня» (серія 1981 р.)}

У радянський прокат вийшла, до того ж, купюрована версія, і ми переймалися насамперед історією з перевдяганням виконавця головної ролі Дастина Гофмана з чоловіка в жінку. Але ми зовсім не брали до уваги, що актор Майкл Дорсі, персонаж Гофмана, задіяний у такому собі популярному медичному телевізійному серіалі «Лікарня Саутвест», де за сюжетом повинен з’явитися новий персонаж — адміністратор лікарні Емілі Кімберлі. Надзвичайну популярність новий персонаж миттєво завоював у глядачів не лише через те, що актор-самозванець змалював пані з феміністичними переконаннями, котра має незалежний і навіть сварливий характер, але й завдяки тому, що вся Америка «сиділа» на черговому медичному серіалі. У своєму фільмі Сидні Поллак безжалісно пародіював такі телешоу за надлишковий мелодраматизм. Таким чином, він визначив нові вимоги споживачів медичного «телемила»: менше сліз та вічного кохання, більше медичної практики і врятованих пацієнтів.

Фільм, що від творив думку глядацької більшості з приводу втрати медичними багатосерійними історіями саме медичної складової, отримав 10 номінацій на «Оскар», був названий Бібліотекою конгресу США «найвагомішим явищем культури свого часу» і відібраний для зберігання в Національному реєстрі фільмів. Картина «Тутсі» вплинула на зміну напрямку медичних серіалів, тим самим створивши передумову для появи — через двадцять років після її прем’єри — історії про доктора Хауса.

^{Дастин Гофман в образі Емілі Кімберлі (кадр із кінофільму «Тутсі»)}

^{Кадр із серіалу «Швидка допомога» (серія 1994 р.).}

Але все ж таки новий напрямок для медичного «мила» відкрив у середині 1990-х років серіал «Швидка допомога» (E. R.), світова прем’єра якого відбулася 16 вересня 1994 року. До речі, ледь не день у день рівно через десять років (16 листопада 2004 року) стартував і «House M. D.». Сценарій «Швидкої допомоги» написав іще 1974 року письменник Майкл Крайтон, майбутній автор світових бестселерів «Парк Юрського періоду» (Jurassic Park) та «Сонце на сході» (Rising Sun). Ідея «Швидкої допомоги» зародилася ще тоді, коли Крайтон навчався в Гарвардській медичній школі і проходив практику у відділенні невідкладної хірургії в лікарні штату Массачусетс, де отримав ступінь доктора медицини. Літератор-початківець розповів про добу роботи швидкої медичної допомоги в певному великому місті (коли взялися до екранізації, цим містом було обрано Чикаго). Крайтон наповнив свою історію численними сценами реанімації і безліччю медичних термінів. Ця розповідь не вкладалася в рамці сценарію пересічної медичної драми.

^{Сценарист і продюсер серіалу «Швидка допомога» Майкл Крайтон}

«Я хотів написати твір реалістичний, який би відрізнявся від звичайного «мила», — розповідав Крайтон згодом, коли «Швидка допомога» вже отримала визнання глядачів та критиків і заробила список із понад 20 професійних винагород: 22 премії «Еммі» — абсолютний рекорд в історії телебачення. «Швидку допомогу» культурологи вже урочисто оголосили золотим стандартом медичного серіалу. Справді, тут є все, що треба: привабливі лікарі, в яких складні взаємини одне з одним, нещасні пацієнти, яких серію по серії доправляють до лікарні з досить екзотичними травмами, та постійний драйв. «Ми його втрачаємо! Сім кубиків пінефрину внутрівенно!» — такі фрази створюють напругу, а вислів «Ми його втрачаємо!» перекочував до категорії крилатих і застосовується нині з будь-якого, необов’язково медичного, приводу. Наприклад, такою фразою реагує чоловіча компанія, коли один із вірних друзів вирішує одружитися або коли під час гулянки хтось дуже захоплюється спиртним.

Своїм успіхом «Швидка допомога» багато в чому зобов’язана вдало підібраному акторському складу. Головною «зіркою» серіалу став Джордж Клуні, для якого роль доктора Дага Росса, педіатра й реаніматолога, стала перепусткою у велике кіно. Клуні знімався в «Швидкій допомозі» перші п’ять сезонів, а потім пішов, оголосивши, що втомився від напруженого графіку зйомок. Відразу ж після «Швидкої допомоги» Клуні знявся у фільмі Роберта Родригеса «Від заходу до світання» (From Dusk Till Dawn, 1995), забезпечивши собі статус культового актора, і нині під час вибору ролей утримує баланс між комерційним кіно й авторськими проектами.

Після виходу Джорджа Клуні з проекту рейтинги «Швидкої допомоги» поповзли вниз. Поступово інші зірки серіалу також стали залишати знімальну групу. До 2007 року в серіалі не лишилося жодного актора з першого складу. Нещодавно було оголошено, що почалися зйомки п’ятнадцятого сезону, проте продюсери визнавали, що він буде останнім. Отже в лютому 2009 року з бригадою «Швидкої допомоги» прихильникам довелося попрощатися.

^{Джордж Клуні в образі лікаря Дага Росса}