Цензура в Сполучених Штатах
Цензура в Сполучених Штатах
Американці живуть у відносно вільному суспільстві. Свобода слова, свобода особи та інші свободи гарантовані громадянам США не лише як конституційно прописані права — вони справді дотримуються. Виступити в суді на захист прав особи готовий і здатний будь-який американський юрист, і кожен виграний процес стає юридичним прецедентом: прецедентне право в Америці превалює. Якщо який-небудь процес у якомусь місті якогось штату хоч би один раз був виграний, є всі підстави вважати, що аналогічна справа буде виграна в іншому штаті лише на підставі того, що такий прецедент уже мав місце.
У той самий час США — дуже консервативна країна. Хоча свобода слова захищається Конституцією, вона обмежується цілим рядом законів, судових рішень і позазаконних дій. У школах деяких штатів досі заборонені чи хоча б не рекомендовані для позакласного читання книжки, які, на думку цензури, є аморальними. Серед таких — «Кентерберійські оповідання» Джефрі Чосера, «Куджо» Стівена Кінга, «Тропік Раку» Генрі Міллера тощо. Масштабний характер американських законів про непристойність зробив можливим досить вільне тлумачення того, що робить той або той твір «непристойним». Книжка або фільм, що містять слова, образотворчі засоби і натяки, визнані «вульгарними» окремими членами американського суспільства, часто визначаються як непристойні. Те ж саме стосується пісень, театральних постановок, витворів образотворчого мистецтва. Сюди можна також долучити описи міжрасових або гомосексуальних стосунків. Згідно з американськими законами, будь-який член суспільства, котрий вважатиме себе ображеним, має право подати до суду позов на автора витвору мистецтва за образу його, громадянина, особи. І, між іншим, може виграти процес, оскільки його особисті права і свободи були порушені. Причому образити окремо взятого громадянина може те, що нікого іншого аж ніяк не зачіпає.
Так, у листопаді 2007 року в одній зі шкіл США заборонили постановку п’єси, написаної за мотивами детективного роману Агати Крісті «And Then There Were None», через… расистську назву. Домоглися заборони представники індіанського племені сіу (лакота), заручившись згодою Національної асоціації на підтримку кольорового населення (NAACP). Президент місцевого відділення NAACP Гері Гайнс вирішив, що п’єса, в основу якої покладений один із найкращих романів Крісті, написаний у 1939 році, не годиться для постановки в школі. Гайнс, зокрема, вказав, що оригінальна назва п’єси, поставленої у Великобританії за романом Крісті, звучала як «Десять негренят» (Ten Little Niggers) і розцінювалася як расистський випад, спрямований проти темношкірого населення. У США п’єса була поставлена під назвою «Десять індійчат» (Ten Little Indians), щоб уникнути звинувачень у расизмі. Роман Крісті перекладався й українською мовою в 1970-х роках і виходив друком під назвою «Таємниця індіанського острова», а у фатальній дитячій лічилочці, згідно з якою невідомий маніяк убиває одного по одному гостей острова, слово «негренята» замінене словом «індійчата». Щоправда, не зрозуміло, чому індійчат убивати можна, а негренят — ні. Гайнс зауважив, що вибір учителів і учнів школи п’єси для театральної постановки став плодом неуцтва. Представник влади підтвердив, що після зустрічі з президентом відділення NAACP було ухвалене спільне рішення відмовитися від демонстрації п’єси «Десять індійчат». Щоправда, згодом постановка все-таки була дозволена.
Скандальне фото солдатських трун
У травні 2004 року з ефіру телеканалу ABC військовою цензурою була знята програма, в якій оприлюднювався список усіх загиблих в Іраку американських солдатів. Рішення власника 62 американських телестанцій зняти з ефіру телеканалу ABC програму мотивували «деякими політичними міркуваннями». Проте тут-таки заявили, що для міст, жителі яких не змогли побачити передачу, буде підготовлений спеціальний радіовипуск. Кількома днями раніше вибухнув іще один скандал: співробітниця авіакомпанії, що перевозила труни з американськими солдатами з Іраку, опублікувала фотографії трун у газеті «Сієтл Таймс» та інтернеті. Пентагон заявив рішучий протест. Інтернет-сайт незабаром закрився, а фотографа під тиском військових авіакомпанія вимушена була звільнити. Проте, незважаючи на трагізм теми, заборонена передача не стала сенсацією для Америки. Перелік прізвищ тричі переривався рекламою, а трансляція програми на «Таймс-сквер» практично не змінила стрімкого життя Нью-Йорка.
Цензура в США не здає позицій. За сто років цензори практично не змінилися: як і раніше, їхніми жертвами стають виразники нетривіальних поглядів. Жертвами американської цензури бували діячі культури, що нині стали класиками. Ось кілька прикладів за останні 100 років, які підтверджують, що будь-яке цензурне обмеження — лише прояв войовничого неуцтва тих, хто ці обмеження вводить.
— 1911 рік. Американський газетний магнат Герст володів значними ділянками землі в Мексиці, над якими нависла загроза конфіскації. Тоді Герст дав команду почати пропагандистську кампанію з метою змусити США оголосити Мексиці війну. Газети Герста публікували похмурі матеріали про те, як сотні тисяч мексиканських солдатів, озброєних до зубів, марширують до кордону США, аби знищити все живе. Єдина газета, яка ризикнула перевірити декларації Герста, — «Чикаго триб’юн» — послала в Мехіко свого репортера. Той жахнувся: жодних приготувань до війни із північним сусідою в Мексиці не велося. Репортер написав серію статей, що викривали брехню газет Герста, але половину з них так і не зміг опублікувати. У 1941 році 25-річний режисер Орсон Веллс зняв за власним сценарієм фільм «Громадянин Кейн», у якому головний герой володів впізнаваними рисами магната. Газети і радіостанції Герста почали справжнє цензурне цькування цього фільму.
— 1918 рік. Конгрес США ухвалює Закон про підбурювання, що заборонив усну або друковану критику на адресу американського уряду, конституції і прапора. Після бурхливих протестів і серії судових процесів закон був скасований у 1921 році.
— 1922 рік. Міністерство Пошти США спалило 500 екземплярів роману Джеймса Джойса «Уліс». Приводом для цього послужив висновок про роман ряду впливових релігійних діячів, що вважали його аморальним і непристойним.
— 1938 рік. Виробники тютюнових виробів заблокували публікацію результатів досліджень, які доводять, що 44 % випадків захворювання на рак легенів викликається тютюнопалінням.
— 1941 рік. Конгрес США уповноважив Президента Франкліна Рузвельта створити особливе Управління цензури (Office of Censorship).
— 1948 рік. Відповідно до Кодексу Гейса (система самоцензури, прийнята голівудськими студіями, яка регулювала зміст американських фільмів з 1934 по 1967 рік) було ухвалене перше цензурне рішення. Слід було вирізати ряд епізодів із фільму італійського режисера Вітторіо Де Сика «Викрадачі велосипедів». Прокатники фільму та режисер не пішли на це. В результаті багато кінотеатрів відмовилися показувати фільм, тому що офіційно його прокат у США не був схвалений.
Кодекс Гейса (Production Code, Hays Code) — етичний кодекс випуску фільмів у Голівуді, прийнятий в 1930 році Асоціацією виробників і прокатників фільмів (сучасна Американська асоціація кіно компаній), що став у 1934 році неофіційним, але діючим національним стандартом США. У 1960-і роки студії відмовилися від дотримання заборон застарілого кодексу, і в 1967 році його було скасовано. Кодекс названий по імені політика-республіканця Вільяма Гарисона Гейса (William Harrison Hays), який в 1922–1945 роках очолював Асоціацію). Сьогодні в США діє Система рейтингів Американської асоціації кінокомпаній, що обмежує аудиторію фільмів, які містять насильство та сексуальні сцени, за рахунок виключення з цієї аудиторії дітей та підлітків. Проте її рішення є чисто рекомендаційними і в переважній більшості випадків ігноруються на практиці.
— 1964 рік. У США відбувся унікальний судовий процес: штат Огайо проти фільму Луї Малля «Коханці». Процес закінчився нічим — суддя постановив, що не може винести ухвалу, поки не перегляне «Коханців». Проте «Коханців» він не може переглянути, тому що не хоче витрачати час на перегляд аморальних фільмів.
— 1967 рік. Культовий британський рок-гурт «Rolling Stones» стикається з цензурою на американському телебаченні. Гурт погоджуються допустити до участі в одному популярному шоу за умови, що виконувані пісні будуть заздалегідь затверджені.
— 1990 рік. Жертвою цензури став музей. Центр сучасного мистецтва в місті Цинциннатті (штат Огайо) піддався судовому переслідуванню за виставку фотографій Роберта Метлторпа, які цензори визнали порнографічними.
— 1996 рік. Жертвою цензорів однієї зі шкіл штату Нью-Гемпшир став… Вільям Шекспір. Цензори заборонили постановку в шкільному театрі п’єси «Дванадцята ніч», визнавши її «неполіткоректною».
— 2003 рік. У згаданому раніше Цинциннатті після протестів мусульманської громади скасовані покази знаменитого спектаклю «Рай» режисера Глен О’Меллі. Декілька католицьких університетів відмовилися надати приміщення для прокату відомої феміністичної п’єси Єви Енслер «Монологи вагіни».
Як видно, у творців «Доктора Хауса» до 2004 року були всі підстави побоюватися цензурних утисків. Невідомо, як були прийняті неполіткоректні хаусизми цензурою. Немає інформації про те, що якісь репліки Хауса не були пропущені. Але ті, які залишилися і пішли в народ, перекочувавши з серіалу на футболки, підтверджують: той, хто вважає себе шанувальником «House M. D.», зробив свій вибір на користь цього фільму, втомившись від політкоректності, подвійних стандартів і консервативності суспільства.
Коли вже зайшла мова про американську цензуру, варто сказати кілька слів про цензуру в Україні. А точніше — про спроби відродити її на державному рівні, які носять безсистемний та невмотивованих характер. Почати з того, що Україна як складова російської, а потім — радянської імперії переживала ті ж самі цензурні утиски, що діяли на всій території, підконтрольній як царському уряду, так і радянській владі. Послаблення цензурного тиску на короткий час відбулося в Українській РСР з середини 1920-х до початку 1930-х років: діячів української культури, що творили в цей період, згодом розстріляли за так звану антирадянську діяльність, і значно пізніше їхня творча спадщина отримала загальну назву «Розстріляне Відродження». Пізніше заборонялися до друку книжки, купюрувалися або зовсім не виходили на екран фільми (відомий випадок — знищені всі робочі матеріали фільму «Звірте ваші годинники», над яким у 1970-х роках працював цілий творчий колектив українських митців включно з Ліною Костенко), за переправлення в Україну з-за кордону виданих та заборонених творів представників «Розстріляного Відродження» та українських дисидентів можна було отримати термін ув’язнення, як за кримінальний злочин. Проте всі ці цензурні переслідування носили передусім ідеологічний та політичний характер. Художня вартість цих та інших творів оцінювалася з точки зору відповідності панівній на той час ідеології. Зрештою, коли з 1985 року, після оголошення так званої перебудови, заборонені цензурою твори почали активно друкуватися, стало зрозуміло: більшість заборон були досить недолугими. Скажімо, як приклад цензури часто наводять історію з забороною роману Олеся Гончара «Собор». Твір зазнав цензурних репресій лише через тему — спаплюження храму.
Проте вперше з середини 1980-х років про цензуру в Україні заговорили лише в 2008 році. До того часу багато йшлося про цензуру в засобах масової інформації, проте ці обмеження, як і за радянських часів, мали винятково політичний характер. Творчі люди в Україні не зазнавали утисків, особливо — з розвитком інтернету, який неможливо контролювати ніде в світі. Але 20 листопада 2003 року Верховною Радою України в третьому читанні було прийнято «Закон про захист суспільної моралі», автором якого був народний депутат, згодом — мер Києва Леонід Черновецький. Потім була створена державна структура під назвою Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі (НЕК), робота якої фінансується з державного бюджету. А в 2008 році ця комісія вперше вдалася до обмежень та заборон, які не мають жодного стосунку до політики. Наприклад, були спроби заборонити зовнішню рекламу жіночої білизни, пізніше — демонстрацію по телевізору кліпів груп «Скрябін» і «ТІК». В кожному з цих випадків йшлося насамперед про аморальність згаданої реклами та відео. Серйозно до цих заборон ніхто не ставився, тим більше, що комісія не має права нічого забороняти, а зобов’язана давати лише рекомендації.
Проте 13 лютого 2009 року, після зміни керівництва НЕКу (сексопатолога змінив юрист), вперше за багато років висновок штатного експерта комісії, який є державним службовцем, став приводом для активних репресивних дій: із вироком «порнографія» було вилучено з продажу весь наклад роману лауреата Малої Шевченківської премії Олеся Ульяненка «Жінка його мрії». Письменник подав до суду, проте процес затягнувся і, як слід було чекати, скінчився нічим. Але в той самий час НЕК заборонила демонстрацію в українських кінотеатрах двох американських фільмів жахів «Гостел–2» та «Пилка–VI», хоча прокат відбувався відповідно до чинного законодавства: на вечірніх сеансах, із українським дублюванням і віковими обмеженнями. На підставі такого «злочину», як показ іноземних «страшилок», НЕК вимагала зміни керівництва Держкіно України. Паралельно інші громадські організації намагалися за підтримки НЕК заборонити телепокази документальних фільмів циклу «Найвідоміші українські маніяки» та стрічки Анга Лі «Горбата гора», де йдеться про гомосексуальне кохання двох ковбоїв.
Раніше, до появи НЕК, в Україні були хіба поодинокі спроби щось заборонити. Інколи невдалі — йдеться про демонстрації членів патріотичних організацій, що вимагали відміни показу в українських кінотеатрах фільму Єжі Гофмана «Вогнем і мечем», а інколи — вдалі: наприклад про заборону вистав скандально відомого режисера Романа Віктюка у Львові. Проте в цих та інших випадках мали місце або приватні громадські ініціативи, або рішення місцевих органів влади, що практикується, як показано вище, і в США. З 13 лютого 2009 року митці всерйоз заговорили про спробу повернути в Україні цензуру як частину послідовної державної політики. Було організовано кілька акцій протесту, дії НЕК засуджують журналісти та творчі люди, але також звучать не менш палкі слова на підтримку її діяльності, причому — з вуст не менш відомих і шанованих в Україні людей.
Все, сказане вище, має на меті показати: цензура є навіть у країнах, де свобода особистості цінується понад усе. Але, говорячи про необхідність зважати на цензурні вимоги, творці «House M. D.» радше ведуть мову про певні самообмеження, аніж про системні утиски збоку. А наведені вище приклади — зразки приватних громадських ініціатив, котрі не мають у підґрунті державного статусу та, відповідно, державного фінансування. Натомість в Україні ніхто з творчих людей і виробників аудіовізуальної продукції особливо не заперечує проти зазначення вікових обмежень і попереджень на кшталт «Обережно, ненормативна лексика!», справедливо залишаючи за людьми право робити власні висновки з прочитаного, побаченого, почутого. Хай там як, відчувається помітний потяг до централізованих обмежень і навіть заборон. У зв’язку з цим популярність хаусизмів в Україні передусім серед представників творчих професій і молодих інтелектуалів цілком обґрунтована: вони спрямовані саме проти агресивної некомпетентності консерваторів і святенників.